У січні, коли нас позаганяли у вагони, я сподівалася, вірила, що закінчаться наші митарства, через які довелося пройти. Але змушена була розчаруватися - лише тепер почалися справжні випробування.

Із табору нас вирушило близько трьох тисяч. На день нашого визволення живими залишилися біля 500 чоловік. Від голоду здулися черева моїх товаришів по нещастю, всі вони геть попухли. Ми хоронили їх на узбіччі доріг, там, де їх настигла смерть. Викопати яму повинен був той, біля кого помер хтось. І я похоронила одного з товаришів, імені якого навіть не знала, - на жаль, була настільки виморена, що мене не цікавило, кого як звати. Думала про єдине: роздобути кусень хліба. Не знаю, як дожила до того дня, коли змогла знову відчути себе людиною, як дожила до визволення. Бо німці не вважали нас людьми - в їх очах ми були гірші від тварин. Принаймні, тваринам давали їсти, а нас протягом місяців гнали від одного міста до іншого без їжі. без води. І мови не було про те, щоб помитися. У придорожніх канавах іноді була вода, але нам забороняли навіть руки помити в ній. Поки прийшов день визволення, я вся вкрилася вошами і ледве пересувала ноги. Короткі привали під мокрим снігопадом проводили край дороги, а ночі - на стадіонах. Прокидалися вранці, а навколо нас калюжі. Ось так, день у день, брудні і мокрі ми волочилися далі. Тамтешні люди кидали нам трохи їжі, але вартові забороняли піднімати її з землі. Голодні, хворі, опухлі від голоду В'ЯЗНІ помирали край дороги.

...Ми йшли вже кілька місяців. Спраглі, голодні, брудні, втомлені безнадійністю, що ніколи не закінчаться наші муки. Раптом з'явилася маленька надія, що таки доживемо до визволення. Не знаю, де ми знаходилися, бо були дуже виснажені і нас не цікавило, якими краями йдемо. Пізніше довідалися, що то Су­дети. Увесь день здалеку доносилася канонада. Днем раніше ми пережили бомбардування. Вже тоді думали, що закінчаться наші страждання. Під час бомбардування німецькі вартові злякано розбіглися від нас, а ми, сподіваючись, що зможемо щезнути в лісі неподалік, розбіглися хто куди. Але. на наше нещастя, бомбардування скінчилося швидше, ніж нам, змученим, вдалося досягти лісу. Ми сховалися за невеликий горбочок. Думали, що нас не будуть шукати. На нещастя, прикладами автоматів нас знову зігнали разом для подальших страждань.

У щільному кільці оточення ми були вже настільки, що нас водили по колу тими ж дорогами. Вранці 9 травня 1945 року помітили, що йдемо тим же шляхом, що і вчора. Ми все ще не могли зрозуміти, що відбувається навколо нас. Лише німецьких стражників було менше, ніж у попередні дні. По одному вони відставали від колони, але на це вже ніхто не звертав уваги. Були випадки, коли наші вартові приносили чисту одежу комусь із нас. а нашу, брудну, забирали для своїх цілей. Це ми зрозуміли лише тоді, коли вони перевдягнулися в табірний одяг і, таким чином, утекли й уникнули правосуддя.

Я, як лунатик, ішла далі з колоною. Коли я стояла сама перед німцем. Він рявкнув на мене, мовляв, що я чекаю? Я побігла назад, бо не бачила коло себе товаришів, із якими пішки важко йшла впродовж місяців. Отепер справді впала в розпач і почала гукати: «Єво! Олю! Де ви?». Не пам'ятаю, скільки часу про­йшло, поки я нарешті почула: «Гітта! Ми тут! Піднімися на пагорб!». Мої товариші вже їли смачну сиру картоплю з хлібом, кусень якого і мені простягнули.

Того дня ми ще не бачили воїнів-визволителів. Недалеко було господарство, куди з п'ятьма товаришами разом насмілилися зайти. Це був німецький хутір, звідки, рятуючись, втекли господарі. Прислуга ж залишилася на господарстві і цього дня забезпечила нас хар­чами. Просили бути тихо, бо, напевно, після обіду тут  уже будуть руські. Наступного дня ми вирушили до міста неподалік, щоб дізнатися, де знаходимося. Там нас запитали, звідки прийшли. Думаю, достатньо було глянути на нас, щоб здогадатися: ми - звільнені в'язні. Нам дали чистий одяг, а табірний зарили в землю, бо він кишів вошами.

Тут ми дізналися, що знаходимося за 100 км від Праги. Не могли сприйняти розумом, які хвилини переживаємо: що це - визволення, що скінчилися наші страждання, митарства і страх, і що нам готує завтрашній день. Більше вже не треба закутувати себе в мокрі ковдри і далі брести голодними та спраглими, спати­мемо в ліжку а не в полі, в глині і снігові...»

 

На цьому спогади обриваються. Перечитувала їх знову і знову. Здавалося, що йду поруч із Гіттою, колоною в’язнів, мерзну разом із ними в мокрій глині, чую окрики вартових, постріли і вибухи бомб...

Згадаймо про невинних дітей, жінок, старих і немічних, яких спалили в печах крематоріїв концентраційних таборів, напівживими закопали у величезних могилах... Згадаймо кожну безневинно загублену душу, вшануймо жертви Голокосту. Запалімо свічку пам'яті. Це не можна забути. Це не може повторитися ніколи...

Висловлюю щиру подяку Єві Ціпіс-Айнгорн, яка проживає в Ізраїлі, за наданий рукопис матері, дозвіл на його переклад і публікацію.

Єва ГРИГОРА, методист із охорони культурної спадщини та діяльності музеїв відділу культури і туризму райдержадміністрації