А.Матевич Машина подвозила людей і одни других меняли. Маю документ, что освобождён из лагеря. Лагер бомбили, ми тікали, я і ще один, как би друг, ми разом спали. І тікали разом. Пішли в ліс, а там хата в лісу. Підходим під хату, а там картошки миска. I ми один перед одним, хотя і друзя, а їсти хотіли. Німкиня вийшла і питає до нас, що ми з лагеря, а ми кажем, що да. Каже, не їште того, я зараз вам дам їсти. А сама пошла на телефон, позвонила, що тут находяться (одежа була лагерна) з лагеря, прийшли гітлерюгенд з пістолетами, привели нас во двор, обтянутий проволокою, чи то гетта якась була, ци що, і совсюди свозять людей. Там уже тривога пушла, що в лісі всюди лагерники. І коли уже бульш не при­водили, тоді нас построїли, 10 шеренг. Тоді такий товстий німець-офіцер ішов і кричав: «Ти - юд!», на тих, кого йому подозрітельно було. Доходив до забора, а там німець-рядовий, кого ун посилав, стріляв. І факт тот, що немного нас осталося з тих шеренг. Мені повезло. Половину нас осталося. По­грузили нас на машини і повезли гестаповці. А потом взяли кругом охорону і повели нас. Сутку ідем, їсти не дають. їх через 20 км машина підвозить, вони міняються, а ми ідемо далі. Якшо самольоти летять, вони кричать: «ложись». І вони лежать возле нас. Ішли, ішли, хто не мог ідти, тих стріляють. 4 сутки ідем, обувь снял, через плечо, жалів, а кинув. Все покинув. І так втомився, що потеряв сознаніє. Близько був город Терезин. А німці не хотіли, щоб чехи-жителі бачили, що нас убивають. Послали двох май тужніших, поставили мене між собою і так прий­шли ми в той лагер. А там таких, як я, було більше і нас поклали на чердак. А ночью чуємо, то коли я уже трохи прийшов до себе, бум-бум-бум. Так говорили, що начальник лагеря мав спалити 5000 євреїв. А поскольку він видів, що руські близько, то хотів і спасати свою жізнь, передав руським, що він должен спалити 5000 євреїв і руські зробили наступление і пости, що були, загнали в лагерь. І тоді лейтинантик, цього лейтинантика і я видів, невисокий, руський, танк один взяв, ворота на пушку підняв і заніс в лагерь. А лейтинантик забіг у казарму, і ми чули, як він там кричить: «Ребята, свобода!» Кожний хотів дожити до свободи. А лейтинантик сказав на німців, що сиділи у дворі - отомщайте. А ми з чердака і ходити не могли, каждий хотів хоть раз ударити того німця. Та вийшла така куча, що і євреї пострадали, було душилися, ще хотіли німця вдарити. Я коли думаю, як ми брати з мамою ішли в гетто, а брату одному було 5 років, а говорив, що помалу треба їсти, щоб хватало назавтра. То дотрогує до самого серця.

30-е годы Потом у городі комендатура встановилася, хто ховав німців - розстріл. А в лагері були склади, ми їх розбили і взяли їсти, що там було. В лагері не доїдали, кусок хліба із маргарином, бо на ранок жменя картошки, а на вечір королабний суп. Й шість днів не їли. Я як до сала взявся - получив дизентерію. Найшовся там чоловік, шовгор моїй матері, він держався ще. Зразу в город, не знаю, де брав курей, та варив мені бульон. А склади закрили, щоби люди не поумерали від того. Он ходив документи оформляти, щоб ішли, куда хочете. Он посадив мене додому їхати. Завернув одіялом, щоб я не перевернувся, бо слабий був. Документи поробив. Доїхали ми до Праги, там стали в вагон, що скот перевозили. А там Красний Хрест давав лагерникам буханку хліба і мармелада банку.

 

А мій батько пішов в Ясіня служити, його мадяри забрали строїти укріплення. І цілим батальоном утікли в Росію. А нам прийшла вість, що пропав без вісті. А так він пішов у чеську лігію до генерала Свободи. Їхня часть стояла коло жалізної дороги, і там мій батько. І кожен питає з якого села, каждий про своє. А потому ка­жуть, є такий із Кричова. Пацан туй, дуже слабий у вагоні сидить. «Як твоє імя?» «Абрахам». «А фамілія?» - «Шлайман».- «Так тут є Шлайман». Побіжали в часть сказали, що твій син тут. Побіжали к начальству, його зразу подміняли, прибігає, а мене уже з вагона винесли. Стоїме один проти одного, аж не знаєм, що робити. А потом кричать: «по вагонам!» Він сказав, що взяв би мене до себе, але не може такого слабого взяти. Поїзжай додому, я буду проситися скоріє приїхати. Дав мені грошей. Попросив того родственника, щоб про мене заботу мав. Потом приїхали додому, кожен на своїй станції сходив. Я пошов в Буштино. А уже міг помалу но­гами. А у мене знакомих було много, бо до війни у нас коні були, і просив, щоб мене підвезли, а в кожном селі просив їсти, помалі, бо много не міг. Прийшов домі, а там все розбито, хати нема. Став плакати. А сусіди взнали, що я вернувся, прийшли, повтішали. А одна, що з мамою моєю була разом - забрала до себе, дала одежу, сшила з міха червеного, дала рубашку. Через дві неділі прийшов батько. Земля у нас була, начав міняти, на корову, підводу, коня. А ночью принесли, хто зняв двері, рами від окон, і так ми начали жити. Іюль 45 г. Косили ми берега. Нам не давали, бо казали, що то їх земля, а батько не змекався, і вони відступили. Рік пройшов, батько женився, а мене взяли в армію. Батько єврейку взяв, тож послє лагеря. Колхоз організували, все в нас забрали. Батько мені написав і сказав: єслі можеш, устроюйся де-небудь. Тут нема чого робити. А подозрітєльних увозили в Сибір. А якшо солдат устався - убили бендеровці. Прийшов додому. А один, со мной служив, позвав у Буштино, єго сестра в отділі кадрів робила на лісокомбінаті і ми устроїлись. А паспорт зробив за то, же продав свою шинель. Пішов учитися на електромеханіка. Приїхали во Львов, училися. Жили на квартирі. Хазяйка кормила. Одна єврейка фуфайку мені принесла. І так я виучився.